Сектори національної економіки. З матеріалу попереднього параграфа ви знаєте, що економіка певної країни є сукупністю певним чином упорядкованих об’єктів, які ще називають «господарськими одиницями», які виконують важливі функції - виробництво товарів і послуг. Найменшими такими господарськими одиницями є підприємства, установи, заклади, як-от: заводи, фабрики, фермерські господарства, будівельні організації, транспортні підприємства, магазини, школи, лікарні, банки, університети тощо. Господарство країни є досить складним утворенням як за кількісними показниками, так і за особливостями функціонування та просторовим розміщенням. Структура господарства - це складне поняття, яке передбачає різні підходи.
Порівняно недавно для характеристики структури економіки значного поширення набув галузевий підхід до структури господарства. Галузь господарства - це сукупність підприємств і установ, які виробляють однакову або однорідну продукцію чи надають певні послуги.
Виділяють досить багато галузей господарства, кожна з яких виконує свою роль у задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах. Залежно від виконуваної ролі всі галузі об’єднано у дві сфери -виробничу і невиробничу.
До виробничої сфери належать ті галузі господарства, які, використовуючи різноманітні ресурси, створюють матеріальні речі. Це - промисловість, сільське господарство і будівництво. Ця сфера включає також галузі, які постачають створені матеріальні блага споживачам, зокрема транспорт і зв’язок. До виробничої сфери належать також галузі, які продовжують процес виробництва у сфері обігу товарів. Серед них - торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівля та ін.
Невиробнича сфера - це сукупність галузей господарства, які надають послуги нематеріального характеру безпосередньо населенню чи суспільству загалом. До них належать галузі послуг, галузі соціального обслуговування, галузі органів управління і оборони, галузі, які включають креди-
тування, фінанси і страхування. Свою діяльність галузі невиробничої сфери здійснюють в установах, закладах.
Та нині доцільніше характеризувати структуру економіки країни, використовуючи секторальний підхід (мал. 5). Найпоширенішим є поділ національної економіки на три сектори.
Первинний сектор - це сукупність галузей економіки, що займаються видобутком сировини і створенням з неї напівфабрикатів. До нього належать сільське і лісове господарства, видобування мінеральних ресурсів, а також рибальство. Цей сектор економіки бере свій початок з найдавніших історичних часів, коли головними формами людської діяльності було збиральництво, полювання і риболовля. Із часом на їхній основі сформувалося сільське господарство. До часів промислової революції цей сектор мав ключове місце в економіці країн. Нині цей сектор відіграє важливу господарську роль, проте його переважання свідчить про низький рівень економічного розвитку країни. Суспільство, у якому в первинному секторі економіки залучено до 80 % економічно активного населення, називають аграрним, або доіндустріальним.
Вторинний сектор охоплює групу галузей обробної промисловості та будівництва. Це підприємства, що виробляють електроенергію, метали, машини та устаткування, хімічну продукцію, одяг, взуття, продукти харчування тощо. Найбільший розвиток цього сектору в країнах Західної Європи припадає на період з початку ХІХ до середини XX ст. Цьому сприяло використання досягнень науково-технічного прогресу в сільському господарстві, що дало змогу залучити велику частину людських ресурсів на промислових підприємствах. У цей період зайнятість у первинному секторі скорочується до 50 %, а значно зростає частка вторинного сектору. Суспільство, у якому переважаючим є вторинний сектор економіки, називають індустріальним.
Третинний сектор економіки набув значного розвитку в епоху науково-технічної революції (з другої половини XX ст.). Він являє собою «сферу надання послуг» - транспорт, зв’язок, торгівлю і туризм, охорону здоров’я, освіту, науку, фінансову діяльність тощо. Розвиток цього сектору пов’язаний із заміною фізичної праці у промисловості на автоматизовану, що дало змогу перерозподілити трудові ресурси. Суспільство, у якому переважаючим є третинний сектор економіки, називають пост-індустріальним.
Іноді у третинному секторі виділяють додатково ще один сектор - четвертинний, який охоплює інформаційні технології, комунікації, програмування, генну інженерію, маркетинг тощо.
Отже, розподіл галузей і видів економічної діяльності за секторами може відбуватися з використанням різних показників: чисельності зайнятих у галузях, обсягом виробленої продукції та послуг, вартості активів (усе, чим володіє підприємство) та іншими.
Секторальна структура економіки країни дає змогу зробити висновок про характер в ідтворення. Якщо частка галузей первинного сектору в економіці становить близько 60 % і навіть вище, а на частку третинного сектору припадає менше ніж 20 % працюючого населення, то такій економіці властивий ресурсомісткий (сировинний) тип відтворення. Розвиток насамперед відбувається внаслідок додаткового видобутку сировини та природних ресурсів. І, навпаки, якщо в економіці переважають високо-технологічні галузі, а у структурі буде домінувати третинний сектор (60-70 %), частка первинного сектору не перевищить 5-8 % і, значить, відтворення здійснюється за наукомісткого типу. Високий рівень розвитку науки і техніки дає змогу максимально ефективно використовувати ресурси, збільшуючи випуск різноманітної продукції насамперед завдяки передовим технологіям і високій продуктивності праці.
У структурі господарства України основна частка всієї продукції припадає на первинний і вторинний сектори економіки. А частка третинного сектору більш як удвічі поступається цьому показнику у високорозвинутих країнах. За цими ознаками Україна перебуває на стадії індустріального розвитку суспільства.
Форми суспільної організації виробництва. Будь-яка галузь господарства представлена сукупністю підприємств або установ, які розміщуються на території країни та функціонують відповідно до особливостей виробничих процесів. Мета будь-якого виробничого процесу - виробництво товарів і послуг установленої якості в необхідних для задоволення потреб людини обсягах. Так, організація виробництва на підприємстві - це вид діяльності, який об’єднує всі складові виробничого процесу (технологічну (машини, механізми, обладнання, інструменти) й трудову (діяльність працівників) у єдиний процес. Раціональна організація виробництва є запорукою ефективної роботи будь-якого підприємства. Від цього також залежить і його соціальна ефективність.
Основними формами суспільної організації виробництва є концентрація (зосередження), дисперсія (розосередження), комбінування, спеціалізація, кооперування та агломерування. Кожна з них - самостійна форма організації виробництва, хоча вони тісно взаємопов’язані і взаємозумов-лені (мал. 6).
Концентрація (зосередження) — це така форма організації суспільного виробництва, що передбачає зосередження виробництва, робочої сили, засобів праці на великих підприємствах або зосередження підприємств однієї
галузі на обмеженій території. Це може відбуватися за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об’єднання декількох малих. При цьому збільшується кількість машин, устаткування, технологічних ліній, площа сільськогосподарських угідь підприємства тощо. Економічний ефект за цієї форми організації виробництва забезпечується завдяки зменшенню затрат на одиницю продукції, збільшенню фінансових можливостей для модернізації підприємства.
Високий рівень концентрації виробництва характерний для нафтовидобувної, газової, металургійної, паливної, нафтохімічної галузей та енергетики. Низький спостерігається в будівництві, лісовій, текстильній, швейній, харчовій та інших галузях промисловості.
Поряд з процесом концентрації відбувається і зворотний процес - дисперсія (розосередження) виробництва. Це зумовлює появу широкої мережі малих і середніх підприємств. Створення і функціонування надміру великих підприємств буває недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних причин, адже воно призводить до утворення монополій і через це заважає розвитку конкуренції як на світовому, так і національному ринках. Тому в ринковій економіці більш важливим стає процес деконцентрації виробництва. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства є передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, чутливими щодо зміни кон’юнктури ринку і переважають передусім у науково-виробничій сфері діяльності. В економічно розвинутих країнах з’являється дедалі більше невеличких підприємств - «венчурних підприємств». Наприклад, у найрозвинутіших країнах світу в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90 % усіх компаній - це малі венчурні (ризикові) фірми, які реалізують нововведення в кілька разів більше, ніж великі концерни. Так, понад 80 % несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і середніх (із чисельністю робітників менше ніж 500 осіб, а на більшості з них - навіть менше ніж 50 осіб). Оптимальним же варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у конкретному регіоні. Щодо нашої держави, українській економіці потрібно дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
НАУКОВІ ДИСКУСІЇ
Процес концентрації виробництва характеризується неоднозначністю, оскільки в будь-якій галузі промисловості повинен здійснюватися з обов’язковим урахуванням об’єктивних вимог ринкової економіки. Надмірна концентрація виробництва призводить до формування підприємств-монополістів, що своєю чергою викликає необхідність, по-перше, кількісної оцінки рівня концентрації виробництва в галузях промисловості, а по-друге, розвитку процесу формування підприємств малого бізнесу, що сприяє стабілізації споживчого ринку, подоланню монополізму, створенню конкуренції та інших позитивних результатів діяльності малих підприємств.
Комбінування як одна із суспільних форм організації виробництва - це процес раціонального поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей господарства. На такому підприємстві об’єднано різнорідні виробничі процеси, проте створено єдине енергетичне господарство, спільні допоміжні та обслуговуючі виробництва. Для комбінатів характерні: виробничо-технологічна, економічна й територіальна єдність, спільність сировинної, паливно-енергетичної і транспортної бази, а також системи управління. Виробництва у складі комбінатів взаємопов’язані настільки тісно, що кожне з них не може працювати самостійно.
Розрізняють три основні форми комбінування (мал. 7). Сучасні комбінати можуть поєднувати дві або навіть три форми комбінування. Наприклад, на комбінаті чорної металургії послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних коксових газів, а у кольоровій металургії - сірчистих газів.
3 погляду економіки, комбінування є однією з найпрогресивніших форм концентрації і організації виробництва, оскільки сприяє оптимальному використанню всіх ресурсів підприємства: розширенню сировинної бази, зменшенню матеріаломісткості продукції, відходів виробництва, зниженню транспортних витрат, відходів (і тим самим позитивному впливу на навколишнє природне середовище), ефективності процесів управління.
На підприємствах металургійного, хімічного, нафтохімічного і деревообробного виробництв частка продукції комбінатів сягає 65-90 % загального обсягу виробництва.
Спеціалізація виробництва - це процес зосередження випуску певних видів продукції на окремих підприємствах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання послуг на підприємствах чи установах і в об’єднаннях або галузях. В основі спеціалізації лежить закономірність суспільного поділу праці. Адже поділ праці передбачає спеціалізацію виробника на випуск будь-якої продукції в обсягах, що перевищують його власну потребу, у разі одночасної відмови від виробництва іншої продукції.
Раціональність цього процесу полягає в тому, що загальні витрати всіх виробників на даний обсяг усіх видів продукції знижуються порівняно з варіантом «універсального» виробництва окремого виробника.
На спеціалізацію впливає наявність сприятливих умов, які є у тій чи іншій місцевості для виготовлення певного виду продукції. Це можуть бути історичні, економічні та природні передумови розвитку виробництва. Зважаючи на це, на певній території виникає можливість спеціалізації на деяких видах виробничої діяльності. У результаті окремі виробництва «закріплюються» за певними територіями. Таким чином формується спеціалізація виробництва на певній території, тобто територіальна спеціалізація.
Спеціалізація окремих країн або районів, що виникла з урахуванням сприятливих умов, існує в будь-якій суспільно-економічній формації. Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що саме на ньому створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції.
Природні та соціально-економічні умови є найважливішими передумовами для появи й розвитку спеціалізації.
Кооперування як одна з форм суспільної організації виробництва - це утворення тривалих виробничих зв’язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний кінцевий товар. Основною умовою кооперування є широка мережа спеціалізованих і територіально відокремлених виробництв.
Для прикладу, кооперування є характерним для машинобудівних виробництв. Оскільки сучасні машини - це досить складні вироби, що комплектуються з великої кількості деталей, для створення кінцевого продукту виникає потреба кооперування з підприємствами багатьох галузей господарства, розміщених у різних районах. Кооперування тісно пов’язане зі спеціалізацією і характеризується певною стійкістю виробничих зв’язків між різними підприємствами, що виробляють комплектуючі товари, та головним виробництвом кінцевих товарів (мал. 8).
За формами спеціалізації у промисловості розрізняють три форми кооперування:
1. Подетальну (кілька підприємств постачають головному виробнику вузли та деталі для випуску готової продукції).
2. Предметну (підприємства постачають певні вироби головним виробникам, що збирають готову продукцію).
3. Технологічну (підприємства постачають головним заводам напівфабрикати власного виготовлення).
Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо в ньому задіяні підприємства однієї галузі, й міжгалузеве.
Агломерування - це процес формування потужних урбанізованих (які характеризуються ознаками, властивими великому місту) територій, що є центрами тяжіння капіталів, підприємницьких проектів і людей. Зрештою цей процес приводить до утворення агломерацій.
Зосередження економічної діяльності в агломераціях властиве сучасним країнам незалежно від рівня економічного розвитку. Наприклад, у США 40 % економічно активного населення працює на 1,5 % території країни. У більшості країн, що розвиваються, економічна діяльність переважно зосереджується у столичному регіоні. Для агломерації типовими рисами є: територіальна близькість розташування підприємств, висока інтенсивність різноманітних зв’язків між ними, отримання переваг від спільного розташування та кооперації. В Україні, у післявоєнний час, сформувалися агломерації індустріального типу. Тому нагальним є їх перехід до відповідних утворень на сучасній науково-технологічній базі.
Трансформація структури господарства України. Розбудова ринкового господарства в нашій країні потребує не лише роздержавлення і приватизації засобів виробництва, а й перебудови (трансформації) його структури. Одним з головних напрямків трансформацій у матеріальній сфері є істотна зміна співвідношення між добувними й обробними галузями внаслідок зростання тих, які орієнтуються на наукові досягнення, висококваліфіковану працю, високі технології виробництва. Тому визначальним завданням у розвитку нової структури національного господарства в умовах ринку є впровадження так званої формули «трьох І» -інновації, інвестиції та інформаційні технології, що сприятиме випуску конкурентоспроможної продукції українськими підприємствами і виходу їх на світовий ринок. Іншим важливим напрямком структурних перетворень є пришвидшене зростання частки невиробничої сфери і на цій основі потужний розвиток людських ресурсів.
ГОЛОВНЕ
Господарство країни за кількісними показниками, за особливостями функціонування і просторовим розміщенням є складним суспільно-економічним утворенням.
Для характеристики структури економіки країни застосовують секторальний підхід. Національну економіку поділяють на три сектори: первинний, вторинний, третинний. Секторальна структура економіки країни дає змогу зробити висновок про характер відтворення, що властивий економіці: ресурсомісткий або наукомісткий тип. Основні форми суспільної організації виробництва - концентрація, дисперсія, комбінування, спеціалізація, кооперування та агломерування.
ПЕРЕВІРИМО СВОЇ ЗНАННЯ І ВМІННЯ
1. Що таке галузь господарства? Назвіть її характерні ознаки.
2. Наведіть приклади секторів економіки. У чому полягає секторальний підхід до характеристики господарства країни?
3. Зробіть висновок про секторальну структуру господарства України.
4. Наведіть приклади підприємств вашого регіону, для яких характерними є концентрація, дисперсія, комбінування, спеціалізація та кооперування.
ПРАКТИЧНА РОБОТА № 1
Аналіз секторальної моделі економіки.
Це матеріал з підручника Географія 9 клас Пестушко